Де ж український Саркозі?

Несвяткові роздуми напередодні Дня журналіста.

6 червня працівники друкованих і електронних засобів масової інформації відзначають своє професійне свято. За традицією напередодні з редакційними колективами спілкуються засновники видань і телерадіокомпаній, говорять майстрам пера і мікрофона добрі слова, вручають відзнаки і подарунки. Мабуть, зустрінеться з журналістами газети і журналів свого відомства міністр культури та туризму Василь Вовкун. Тільки дуже сумніваюся, що у присутніх буде святковий настрій.

Кілька днів тому директор міністерського видавництва пан Сатаренко звільнив з посади головного редактора журналу «Українська культура», відомого публіциста Андрія Яремчука. Як говориться у наказі, за те, що випуском третього номера часопису «завдав шкоди іміджу видавництва і наніс йому збитки».

Не буду вдаватися у деталі - зазначу лише, що претензії стосувалися навіть не змісту, не порушення строків здачі номера на виробництво: йшлося про, на думку пана Сатаренка, поліграфічний брак. Але ж поліграфічним процесом має перейматися саме видавництво. А тому пану Сатаренку треба було б самому написати заяву про звільнення - за свою не-компетентність і недбайливе ставлення до службових обов'язків.

Три роки міністерство байдуже спостерігало, що редакція працює у кімнаті, де немає світла, телефонного та електронного зв'зку й інших умов для роботи, бо не сплачується плата за оренду приміщення і комунальні послуги. Отака повага міністерства до журналістів і зрештою до самих себе!

Напевне, не обмине нагоду сказати про роль журналістів і київський мер Леонід Черновецький. Тільки хто ж повірить у щирість слів людини, яка узурпувала право призначати і звільняти керівників столичних комунальних ЗМІ? Невдовзі виповниться три роки, як їх очолюють виконуючі обов'язки, а широко розрекламований мерією конкурс на заміщення редакторських посад виявився звичайнісінькою мильною бульбашкою.

З якими очима вітатимуть свою газету «Трудова слава» керівники ічнянських районних ради і держадміністрації, коли вони прагнуть викинути трудовий колектив редакції зі складу співзасновників, розробили без його участі новий статут і не прийняли ' жодної пропозиції журналістів?

Не даймо себе заколисати словами з високих трибун - тиск адміністративний, ідеологічний, економічний на українську журналістику триває і набирає все потворніших форм.

У Верховній Раді зареєстрований законопроект про внесення змін до Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», розроблений з власної ініціативи Міністерством транспорту і зв'язку. Йдеться про відміну статті 9 Закону, яка визначає, що тариф на передплату і доставку періодичних видань не повинен перевищувати 40 відсотків собівартості виготовлення одного примірника видання. Ця ідея вкидається у парламентську залу вже не вперше. Але ж Конституційний суд ще 2004 року підтвердив, що ця норма Закону відповідає Конституції! Та Мінтранс, замість того, щоб організовувати ефективну роботу «Укрпошти», перекладає відповідальність на кишені передплатників.

Дивує позиція уряду, який підтримує цю занафталінену новацію Мінтрансу, аргументуючи тим, що тарифи на приймання та доставку вітчизняних передплатних видань залишались незмінними протягом п'яти років. Хіба в уряді не знають, що 2007-го ці тарифи зросли на 60 відсотків? Що й минулого року Мінтранс прагнув такого ж підвищення?

Спілка зверталася до прем'єр-міністра Юлії Тимошенко і першого віце-прем'єра Олександра Турчинова з цього приводу, а відповіді одержувала з Мін-трансу - зрозуміло, які. І тільки підтримка президента України Віктора Ющенка допомогла більш ніж удвічі зменшити апетити міністерства.

Характерно, що всупереч законодавству ні перед першим, ні перед другим підвищенням Мінтранс не оприлюднив, куди він планував витратити додаткові кошти, не зробив він цього і після закінчення передплати.

Наші чиновники забувають, що чим дешевша газета і журнал, тим більше людей їх пе-редплатять, тим насиченішим буде наш інформаційний простір.

Зате це прекрасно розуміють у країнах Європи, куди ми нібито поспішаємо. Там, де немає видань, заснованих органами влади, діє система підтримки приватних ЗМІ. А у зв'язку з фінансовою кризою президент Франції Ніколя Саркозі запропонував: кожному 18-річному французу передплатити за дер-жавний кошт одну загальнонаціональну або місцеву газету; заморозити поштові тарифи на доставку видань; вдвічі збільшити державну рекламу у засобах масової інформації.

Що ж - позаздримо французам? Чи будемо боротися за свої права, право своїх співгромадян на оперативне одержання інформації, зрештою, за повну, а не вибіркову свободу слова? Переконаний: другий шлях - ефективніший. Тож єднаймося у цій боротьбі!