Что остановило путинскую агрессию в 2014-2015-м годах, Или о численности ВСУ и их обременительности для страны

Як ми пам’ятаємо, 5-го березня 2015-го року Верховна рада України прийняла Закон України «Про збільшення чисельності Збройних Сил України», у відповідності з яким чисельність українського війська протягом порівняно короткого відрізку часу зросла порівняно із 2014-м роком майже на 100 тисяч чоловік і на початок 2017-го року становила майже 250 тисяч чоловік (з яких принаймні 209 тисяч – власне військовослужбовці) і ще 84 900 чоловік проходили військову службу в інших військових формуваннях нашої держави. Це – 18-й показник у світі проміж інших країн.

Зрозуміло, що це стало можливим завдяки заходам часткової мобілізації в нашій країні, коли декілька її хвиль дозволили у самий важкий момент збільшити чисельність вітчизняного війська до рівня, необхідного, принаймні для зупинення відкритої, військової фази гібридної агресії проти нашої країни. Але сьогодні, коли військова фаза протистояння з «мирними шахтарями та металургами Донбасу» і підтримуючими їх російськими найманцями та кадровими військовиками перейшла у сталу, позіційну форму, а перспектива повномасштабної війни здається більш віддаленої ніж це було весною 2014-го року, багато наших громадян починають задаватися питаннями – але чи варто утримувати таке значне за чисельністю військо в той час, коли ворог трохи «пригальмував» і чи не обтяжливо це у соціально-економічному сенсі для країни?

Щоб відповісти на ці запитання, варто дещо пригадати і оцінити. А саме – навіщо Україна напружуючи весь свій мобілізаційний апарат та резерви у безпрецедентно короткий час докорінним чином нарощувала протягом минулих 2014-2015-го років чисельність свого війська.

У зв’язку з цим, нагадаю, «передвоєнні» показники ЗС України, щодо спроможності вести як конвенціональні, так й асиметричні бойові дій у будь-яких значних масштабах були, м’яко кажучи, обмеженими. А простіше кажучи, майже катастрофічними – 105-110 тисяч військовиків у лавах збройних сил, при цьому їх бойовий компонент складав менше 50%, і становив приблизно 45-47% від загальної чисельності. Більше того, як з’ясувалося, негайно відреагувати на військову загрозу державі могли на той момент не більше 5-7 тисяч українських військовиків, головним чином у складі так званих Сил швидкого реагування (феєричний результат більш як 20-річного «реформування війська» попереднім військово-політичним керівництвом держави). А між тим, на кінець весни 2014-го року тільки на кордоні з Україною агресор розгорнув майже 50-тисячне угрупування військ і ще майже 20 тисяч «засіло» в анексованому Криму. Це була справжня «пожежа»…

Той факт, що таке різке, майже ривком, нарощування чисельності вітчизняного війська відбулось і проходило в умовах відбиття гібридної агресії проти України з боку сусідньої держави, пов’язаного із анексією та окупацією частки території нашої країни, жодним чином не можливо вважати сприятливими «стартовими умовами», які давали якусь значну надію на кінцевий успіх. І все ж-таки, сьогодні можемо цілком сміливо стверджувати, що військово-політичному керівництву нашої країни вдалося за досить короткий час забезпечити успішне розгортання військового компонента нашої держави і зробити продовження активної фази гібридної агресії саме військовим шляхом (або навіть перетворення її на повномасштабний формат), м’яко кажучи, достатньо проблематичним для самого агресора.

Прибічники розчленування України та створення химерної Новоросії, які засіли за кремлівським парканом, зіткнулись із цілком реальною перспективою наразитися на затяжну і виснажливу війну (в тому числі, асіметричними методами) замість очікуваного ними гібридного бліцкригу лише тому що українське військо зуміло у достатньо короткий відрізок часу відмобілізуватися та суттєво наростити свою чисельність. І це явно не входило у їхні плани. І чим далі, тим більше перспектива появи «російських танків у Києві» ставала примарною, танучи майже прямо на очах, пропорційно збільшенню чисельності відмобілізованого і розгорнутого українського війська.

 Тепер відносно «обтяжливості» для нашого суспільства цих військових навантажень.

Зовсім недаремно цілий ряд світових військових експертів вважають успіхи України у справі нарощування власної військової потужності феноменальними. Так, в оприлюдненому наприкінці минулого року звіті міжнародної консалтингової компанії «Global Firepower», який щороку складають фахівці одного з найстаріших і найбільш поважних світових аналітичних центрів у військово-політичній сфері (британського університету University of St. Andrews) українська армія станом на кінець 2016 року знаходилась на 30-му місті у світовому рейтингу військової потужності країн світу (поміж 126 держав) та на восьмому - у Європі. Основними критеріями «військової потужності» в цьому звіті серед інших виступають – чисельність війська (включаючи мобілізаційні резерви країни, для нашої держави вони сьогодні становлять майже 720 тисяч чоловік), в тому числі й достатньо об’єктивний показник – коефіцієнт діючих військових на кожну 1000 громадян країни, його ще називають – коефіцієнт «військової напруги населення», кількість основних типів та класів озброєння і військової техніки (ОВТ) та розмір абсолютних і відносних фінансових витрат країн у військовій сфері. Поєднання цих критеріїв і дозволяє міжнародним експертам оцінювати в тій чи іншій мірі військову потужність країн світу.

Але саме у відношенні обтяження країни та її населення ключовим є вищезазначений коефіцієнт «військового напруження населення» і саме по ньому можливо оцінювати те, наскільки існуюча військова система в тій чи іншій країні обтяжлива для її населення. По суті, це кількість громадян країни, які перебувають на дійсній військовій службі на кожну їх тисячу. В сенсі важкості для держави, цей критерій показує скільки громадян тої чи іншої країни виключено й не зайнято у економічно-виробничій сфері держави. Тобто, скільки громадян споживають, але при цьому нічого не виробляють.

Цікаво, що за цим показником зазвичай сумнівну першість утримують тоталітарні, недемократичні держави, де система державного устрою базується на авторитарних принципах. І це зрозуміло, адже в таких країнах кількість військових, навіть у мирний час, без всіляких війн та збройних конфліктів утримується на достатньо високому рівні по відношенню до кількості цивільного населення саме з огляду на «політичні» особливості правлячих режимів таких країн.

Знаючи це, маємо можливість порівняти ступень обтяження військової сфери для тих чи інших країн у відносному та загальному вимірі. Виявляються достатньо цікаві речі. Так, вищезазначений коефіцієнт для України на кінець 2016 року складає – 3.22 (і це навіть в умовах майже двократного збільшення чисельності війська, зв’язаного із відбиттям гібридної агресій з боку РФ), що до речі достатньо близько із показниками розвинутих демократичних країн світу (США – 4.76, Німеччина – 3.45, Велика Британія – 3.14, Іспанія – 3.49). А ось лідери серед країн світу, щодо мілітаризації також цілком зрозумілі – Російська федерація, яка «не воює в Україні і Сирії», але є майже тотально мілітаризованою державою (17.93), Сирія, де точиться громадянська війна (15.89), Еритрея, яка перманентно воює на два фронти (45.9) і абсолютний лідер – КНДР, яка вбачає себе «суцільно оточеною ворогами» країною (49.03).

Звичайно, всі ці цифри та коефіцієнти є достатньо відносними, стосовно рівня мілітаризації та військової потужності тієї чи іншої країни. Адже для об’єктивності в цьому питанні треба враховувати ще безліч факторів. Наприклад, явно не зайвим у цьому відношенні було б порівняння вище згаданих коефіцієнтів із розмірами валових внутрішніх продуктів країн (ВВП), або загальною кількістю придатних до військової служби громадян чи розміром питомих витрат їх бюджетів на одного військовослужбовця та цілий ряд інших показників.

Костянтин МАШОВЕЦЬ, «Народна армія» 

Источник: http://sprotyv.info